Етногенез українців: критерії появи етносу.

 
 

Етногенез українців: критерії появи етносу.




Етногенез українців: критерії появи етносу

Василь Балушок
(Київ)

 

Приступаючи до вивчення етногенезу будь-якого народу, а в нашому випадку – українців, слід визначити чіткі критерії, які дають можливість встановити хоча б приблизно час появи етносу та етапи його становлення. Що ж до праць сучасних авторів, присвячених етногенезу українців, як, до речі, й інших східнослов’янських етносів, мусимо відзначити недостатню ефективність застосовуваних у більшості з них критеріїв. На нашу думку, ті критерії, які використовуються багатьма сучасними авторами, є або не етнологічними, або з певних причин не спрацьовують, чи спрацьовують не досить ефективно 1.

 

У частині праць час появи українського етносу є ідеологічно заданим наперед (безвідносно до того, на яку історичну епоху він припадає). Це, зокрема, характерно для публікацій Я. Дашкевича, в яких аргументи фактологічного характеру, що доводили б положення, які відстоює автор, практично відсутні 2. Зокрема, український етнос постає не лише повністю сформованим, а й сконсолідованим уже в часи Київської Русі. А між тим, етноси середньовіччя, маючи аморфну етнічну самосвідомість, не відзначалися сконсолідованістю і, як правило, поділялися на цілий ряд етнографічних та субетнічних груп 3. Застосування критерію ідеологічної заданості часу появи українського, як і будь-якого іншого, етносу ми вважаємо неприпустимим, оскільки він не є науковим.

 

Певною мірою схожим до названого є підхід до етногенезу українців Ю. Павленка у публікаціях, присвячених етнічній ситуації в Давній Русі (хоч ідеологічна позиція його є протилежною). Не оперуючи практично ніяким фактичним матеріалом, а також використовуючи власні, ніде не обґрунтовані терміни, він постулює існування в Давній Русі “давньоруської макроетнічної спільності”, що поділялася на спільності субетнічні (до речі, пише, що вони існували “поряд” (?) із макроетнічною спільністю, а не в її складі). Для публікацій Ю. Павленка характерний повний схематизм, схоластика в гіршому розумінні і маса громіздких теоретично-термінологічних конструкцій 4. Як видається, за цим “словоблуддям”, зокрема за терміном “макроетнічна спільність”, існування якої автор доводить виключно за принципом ідеологічної заданості, приховується намагання зберегти знайому всім “давньоруську народність”. А появу окремих східнослов’янських народів Ю. Павленко зображує повністю в дусі радянської офіційної науки, а саме пояснює входженням різних територій Давньої Русі до складу різних держав у результаті монгольського завоювання (і закриваючи очі на те, що це завоювання розірвало на окремі шматки саме землі України) 5.

 

В інших працях критеріями появи українського етносу є “безперервність культурно-історичного розвитку” чи “етноісторичного розвитку” й відсутність “суттєвих змін населення” з певної часової точки, а також час появи сусідніх етносів (мовляв, оскільки ці етноси вже існували в той час, то існував і етнос український). Усе це характерно для публікацій Л. Залізняка, який твердить, що з V ст. н. е. “в північно-західній Україні не було суттєвих змін населення” і тут спостерігається “безперервність культурно-історичного розвитку”. “Отже, на українських етнічних землях між Київським Подніпров’ям, Східними Карпатами та Прип’яттю протягом 1500 років розвивався один етнос, який з пізнього середньовіччя носить назву українського” 6.

 

Критерії, які застосовуються в працях Л. Залізняка, по-перше, не є етнологічними (а саме етнологічні критерії мають використовуватися при вирішенні даних етнологічних проблем), а по-друге, містять чимало суб’єктивного та ідеологічного, а отже ненаукового. Такими слід визнати, зокрема, критерії безперервності культурно-історичного (у пізніших публікаціях – етноісторичного) розвитку та відсутності суттєвих змін населення. Етнологам відомо дуже багато випадків, коли при безперервності культурно-історичного розвитку і відсутності зміни населення етнічна приналежність останнього змінюється дуже істотно чи навіть кардинально. Так, на українському Поліссі, з яким, до речі, пов’язують прабатьківщину слов’ян7, відомі райони, де фіксується безперервність культурно-історичного розвитку, а також відсутність зміни населення (останнє підтверджується антропологічними дослідженнями 8) з давніх часів, можливо, ще з епохи неоліту-енеоліту. Але це все ж не означає, що там збереглися до наших днів без змін ще неолітичні етноси (ми можемо лише з більшою чи меншою долею гіпотетичності говорити, що якість етнографічні групи ведуть свій початок з тих часів). Більш віддалені терени демонструють аналогічну картину. Як приклад візьмімо французів, італійців та німців, які сформувалися досить пізно, і тому їх етногенез добре відображений у джерелах. Зокрема, появу італійського етносу відносять на ХІ–ХІІІ ст., а французів та німців – на кінець середньовіччя чи навіть на XVII–XVIII ст. 9 Ці народи, кожен з яких утворився внаслідок консолідації кількох дрібних етносів, у плані культурно-історичного розвитку та відсутності зміни населення якраз і демонструють неперервність з їх прямими попередниками, які все ж не були ні французами, ні німцями, ні італійцями. До речі, Л. Залізняк, твердячи про “безперервність культурно-історичного розвитку”, майже не наводить аргументів етнокультурного характеру, а також не пояснює, що він власне розуміє як “безперервність етноісторичного розвитку”.

 

Аналогії з сусідніми народами проводити, як це робить Л. Залізняк, звичайно потрібно, але вже після того, як проблема етногенезу українців вирішена на їх власному ґрунті і матеріалі. Крім того, вказані аналогії шановного автора теж не відзначаються бездоганністю. Зокрема, він пише, що “україногенез підкорявся універсальним загальноєвропейським історичним закономірностям і суттєво не відрізнявся від етногенезу інших народів середньої смуги Європи” 10. А оскільки Л. Залізняк констатує “народження переважної більшості великих європейських етносів (поляків, чехів, німців, французів, англійців) зразу ж після бурхливої доби падіння Риму, а саме в середині І тис. н. е.”, то це, на його думку, характерно і для українців 11. Наведені вище факти щодо етногенезу італійців, французів і німців свідчать, що зазначені “універсальні загальноєвропейські історичні закономірності” етногенезу просто вигадані автором. Слід додати, що етногенез названих Л. Залізняком поляків, чехів та англійців у середині І тис. н. е. також був ще дуже далеким від завершення 12.

 

Між іншим, твердження автора, що український етнос “з пізнього середньовіччя носить назву українського” не відповідає дійсності. Факти, які аналізувати шановний дослідник українського етногенезу, судячи з усього, не звик, свідчать, що перша загальноукраїнська самоназва “русин” (в однині) / “русь” (у множині), а пізніше “русини” побутувала як така до XVIII ст. включно, а можливо й довше. Термін же “українці” як самоназва всього українського народу утверджується лише в кінці ХІХ – середині ХХ ст. 13

 

Як видається, відносити народження українського етносу аж на середину І тис. н. е. та знаходити “універсальні закономірності” етногенезу Л. Залізняку знадобилося для того, щоб визначити нового “старшого брата”. Про це недвозначно свідчать його твердження, що всі без винятку “слов’янські народи фактично відгалузились від праукраїнського генетичного дерева”, а також, що “білоруський, псково-новгородський, російський етноси фактично постали як відгалуження від українського” 14. Наш висновок підтверджують підкріплені великим конкретним матеріалом слова одного з найбільших сучасних знавців слов’янських старожитностей В. Барана, що “ні в додержавний період, ні в часи державності не було якогось єдиного стовбура, від якого б відгалужувалися предки окремих слов’янських, у тому числі східнослов’янських народів” 15. Якщо ж згадати, що націоналістичні міфи передбачають якомога глибшу хронологічну закоріненість і якомога ширший територіальний вплив свого народу 16, то стає зрозуміло, що саме ідеології в етногенетичних побудовах Л. Залізняка належить провідна роль.

 

На нашу думку, патріотизм тих дослідників, які постулюють дуже раннє народження українського етносу й відводять йому роль “старшого брата”, підганяючи при цьому факти під свої побудови, робить Україні “ведмежу послугу”. Адже цим вони фактично заважають встановленню істинної картини українського етногенезу, що зараз є дуже актуальним. Крім того, такі дослідники послаблюють українську позицію, дискредитуючи українську науку в очах не лише світової наукової громадськості, а й індиферентно налаштованого широкого загалу, і даючи, таким чином, додаткові козирі антиукраїнським силам, допомагаючи їм перетягувати цей загал на свій бік.

 

В інших працях вживається критерій наявності етнічної самосвідомості, яка відбивається в певному етнонімі. А все це, як припускають апріорі, дуже чітко і ясно відображено в джерелах. Саме такий підхід характерний для праць, у яких доводиться існування “давньоруської народності” й утворення українців, росіян та білорусів, починаючи з XIV ст. Автори їх також, з одного боку, мають ідеологічну заданість довести існування “давньоруської народності” в часи Давньої Русі, а з другого боку – оперують етнонімами, відображеними в джерелах (зокрема, вживанням етноніма “русь” і похідних від нього) та досить довільно вибраними іншими фактами, які, на їхню думку, підтверджують єдину етнічну самосвідомість та етнокультурну єдність усього населення Давньої Русі.

 

З розпадом “давньоруської народності” на три східнослов’янські етноси після монгольського завоювання справа вирішується за принципом ідеологічної заданості: раз ці етноси мають з’явитися саме тоді, то тоді їх і “знаходять”. Саме таким чином розв’язували до останнього часу проблему етногенезу українців П. Толочко і О. Моця. Зокрема, для них характерне оперування відображеними в давньоруських писемних джерелах фактами вживання етноніма “русь” (і похідних від нього) та інших проявів етнічної самосвідомості 17. Застосовують вони і деякі аргументи етнокультурного плану. Проте цих аргументів небагато, і підбираються вони досить суб’єктивно (наприклад, факти лінгвістичного характеру, які П. Толочко, не будучи мовознавцем, використовує безпосередньо в первинному вигляді, і, звичайно, робить це нефахово 18). Останнім часом обидва автори дещо змінили свої формулювання. Так, П. Толочко називає те явище, яке раніше іменували “давньоруською народністю”, такими не досить конкретними термінами, як “відносно єдина східнослов’янська спільність”, “давньоруська етнокультурна спільність” і т. ін.19 Проте, по суті, він значною мірою продовжує відстоювати свою попередню позицію щодо етнічної ситуації в Давній Русі й етногенезу українців. О. Моця пішов далі, висловивши сумніви в існуванні давньоруської народності. Разом з тим він, характеризуючи етнічну ситуацію в Давній Русі, твердить, що “переважна більшість тогочасного люду... було у сучасному розумінні цього терміну безетнічним” 20.

 

З критерієм етнічної самосвідомості, та ще й з відображенням її в етнонімі, між яким і самосвідомістю, як вважається, завжди існує прямий і жорсткий зв’язок, справа стоїть складніше, ніж із зазначеними вище іншими критеріями. Наявність етноніма справді відбиває етнічну самосвідомість, яка справді є найчіткішим показником існування етносу. Етнічна самосвідомість, у тому числі відображена в самоназві, в сучасній етнології якраз і вважається головним критерієм, що виявляє існування етносу. Цей критерій визнають основним, зокрема, етнологи колишньої радянської московської школи, а також їхні сучасні послідовники  21. У розвитку етнології в колишньому СРСР був період, коли за критерій існування етносу визнавали етнокультурні особливості (так звані об’єктивні ознаки етносу), не приділяючи достатньої уваги самосвідомості. Але зараз такий підхід є застарілим, етнокультурні особливості тепер визнають лише за допоміжні критерії. З українських дослідників критерій етнічної самосвідомості, у поєднанні з етнокультурними відмінностями, застосовується Я. Ісаєвичем 22, хоч автор спеціально дослідженням власне етногенезу українців не займається, віддаючи перевагу розгляду історіографічного та політичного аспектів проблеми.

 

Критерій етнічної самосвідомості прийнятий і серед етнологів інших країн 23. Представники американських концепцій етнічності і їхні послідовники в Європі, а віднедавна і в Росії й інших пострадянських країнах, етнічній самосвідомості (самоідентифікації) взагалі відводять роль єдиного критерію при визначенні існування чи не існування тієї або іншої етнічної спільноти 24 (для прибічників концепцій етнічності основною одиницею етнічного поділу людства є не етноси, а етнічні групи, з чим ми не згодні 25). Разом з тим положення про етнічну самосвідомість як основний критерій існування етносу залишається чи то невідомим Л. Залізняку та деяким іншим українським дослідникам, чи то ними свідомо ігнорується. Звичайно, кожен науковець має право на власну позицію, але вона повинна відповідним чином аргументуватися. І якщо вже українські спеціалісти з етногенезу прийшли до висновку про неправильність критерію етнічної самосвідомості, вони мусять це довести з фактами в руках, показавши хибність протилежної позиції. Проте цього поки що й не спостерігається.

 

Ми приєднуємося до тих науковців, які вважають головним критерієм існування етносу етнічну самосвідомість. Цей погляд на сьогодні досить солідно обґрунтований у працях зазначених етнологів. Разом з тим це положення, як свідчить конкретний матеріал, дійсне передусім щодо модерних сконсолідованих етносів і набагато менше – щодо етносів домодерних. Стосовно етносів доновітніх, які характерні для архаїчного і традиційного суспільств (до останніх належать і етноси середньовічні), цей критерій у ряді випадків спрацьовує недостатньо ефективно 26. А залежить це від стану вищого рівня етнічної самосвідомості, а також від стану джерел. І тому положення про етнічну самосвідомість як основний етнічний маркер при дослідженні етногенезу українців потребує певних уточнень.

 

Слід урахувати, що етнічна самосвідомість звичайно має два рівні: 1) нижній, що формується під впливом безпосереднього оточення і є слабоусвідомлюваним, актуалізуючись, як правило, лише в порубіжних ситуаціях, 2) верхній, який формулюється етнічною інтелігенцією на основі першого, нижнього рівня і потім вноситься в маси, після чого етнічна самосвідомість, включаючи етнонім, у якому вона фіксується, набуває стійкості і самодостатності 27. (Ми вважаємо за потрібне користуватися терміном саме “етнічна інтелігенція”, а не, скажімо, “етнічна еліта”, оскільки останнє поняття є ширшим за перше.) Для домодерних часів з їх слабким розвитком комунікацій і малою просторовою мобільністю більшості населення характерним було, по-перше, слабке вираження нижнього рівня самосвідомості і навіть існування її часто в латентній формі чи й на рівні підсвідомого 28, а по-друге, відсутність справжньої етнічної інтелігенції й існування лише протоінтелігенції (верства книжників). Крім того, наявність етнічної протоінтелігенції насамперед була характерна для етносів, що мали власну державність, або домінували в поліетнічній державі (якими були більшість держав середньовіччя). В іншому випадку етнічна протоінтелігенція була слабкою, не сконсолідованою (оскільки її доля дуже тісно пов’язана з долею політичної еліти), а інколи і практично відсутньою. Результатом останнього є не лише відсутність верхнього рівня етнічної самосвідомості, а й аморфність та латентний стан нижнього її рівня, що безпосередньо відбивалося й на етноніміці. (Такий стан речей відбиває, очевидно, певною мірою незавершеність процесу етногенезу 29. Разом з тим дана ситуація для домодерних суспільств є досить типовою.) Як приклад можна назвати туркменів початку ХХ ст., коли вони, будучи поділеними на численні локальні групи, не мали єдиного етноніма, але сусідніми народами сприймалися як єдиний народ 30. Ще один приклад – білоруси, для яких аж до XVIII–ХІХ ст., при всіх намаганнях вивести цей етнос з XIV ст., ніяк не можуть встановити єдиної чіткої самоназви, характерної лише для них 31. У той же час для сусідніх народів усі вони виступали “литвинами” і досить чітко виділялися як окремий народ.

 

До всього вищезазначеного, що стосується критеріїв етногенезу українців (як, до речі, й інших народів, етногенез яких проходив у домодерні часи) слід додати специфіку джерел. Річ у тім, що писемні джерела давньоруської епохи відбили самосвідомість в основному княжої еліти та її найближчого оточення. Самосвідомість же простолюду і навіть тієї частини боярства, яка не належала до найближчого княжого оточення, знайшла відображення в літописах та інших писемних пам’ятках переважно опосередковано і до того ж дуже незначною (порівняно із самосвідомістю княжої еліти) мірою. Це стосується як етнонімів, так і інших проявів етнічної самосвідомості. Унаслідок цього, етнічна самосвідомість більшості давньоруського населення фактично є затуленою для дослідників самосвідомістю княжої еліти. Усе це підсилюється й ідеологічними чинниками, оскільки дослідники часто ще й не бажають бачити нічого іншого крім єдиної загальноруської самосвідомості Рюриковичів.

 

Отже, критерієм появи українського етносу, на нашу думку, є саме явище етнічного (в даному разі українського етнічного) як засобу адаптації до певних природних і соціальних умов 32. Воно виявляється в 1) наявності відповідної етногенетичної ніші; 2) етнокультурних відмінностях, що виконують етнодиференціюючу роль; 3) усіх можливих проявах етнічної самосвідомості, в тому числі на побутовому рівні; 4) наявності чіткого загальноприйнятого ендоетноніма, сприйнятого всіма соціальними верствами і на всій етнічній території.

 

Положення про етногенетичні ніші як певні природно-соціальні утворення, що спричиняють появу етносів шляхом соціокультурної адаптації конкретних людських популяцій до їх умов, нами обґрунтовується в окремі праці 33. Ряд публікацій присвячено також доведенню виникнення української етногенетичної ніші, яка, на нашу думку, завершує формування на рубежі ІІІ і IV чвертей І тис. н. е., після чого починається процес генезису власне українського народу (до того ж слід твердити про наявність об’єктивної основи для цього) 34. Відмінність етнокультури слов’янського населення України в давньоруську епоху від етнокультур слов’ян на землях Росії та Білорусі, які справді демонструють значну несхожість, також нами уже досить детально розглядалася 35. Останніми роками питанню виявлення етнокультурних відмінностей між різними давньослов’янськими угрупованнями присвятив ряд праць відомий археолог В. Баран. Зроблені ним на основі власних досліджень і підкріплені конкретним матеріалом висновки про те, що різні східнослов’янські народи сформувалися на базі різних племінних груп давніх слов’ян, яким були властиві дуже значні етнокультурні відмінності 36, вважаємо одним із найвидатніших досягнень української науки у вивченні етногенезу українців. На них ми великою мірою й будуємо ті наші висновки щодо етнокультурної ситуації в Давній Русі, які ґрунтуються на археологічних матеріалах.

 

Перші вияви самосвідомості етносу, що формувався на слов’янських землях України, відбилися в етноцентричному зображенні полян у “Повісті временних літ”, негативному ставленні до слов’ян на землях Росії і Білорусі як до “чужих” і в сприйнятті інших південно-західних співплемінностей як “своїх”. Вони свідчать про формування на час утворення Київської Русіпротоукраїнської метаетнічної спільності (до неї входили етноси полян, тиверців, уличів, хорватів, волинян, певною мірою деревлян, а також частина сіверян та дреговичів). Це, а також деякі інші вияви самосвідомості, в тому числі на побутовому рівні (наприклад, кепкування щодо миття в лазні жителів північноруських земель та ін.), етнічної спільноти, що формувалася, відображені в літописах, теж розглядалися нами спеціально 37. Детально аналізуємо ми й етап існування в удільний період на території Південної Русі групи земельних етносів (киян-руси, галичан, володимирців-волинців, чернігівців, болохівців і частин турівців та сіверян-севрюків), що утворювали окрему метаетнічну спільність і були на шляху до консолідації в єдиний етнос. Прояви їх окремих земельних етнічних самосвідомостей відбилися в джерелах у відповідних етнонімах, а також у земельному етноцентризмі, взаємній ворожості, власних земельних інтересах та ін. 38 Проте завершальний етап етногенезу українців ми спеціально не розглядали, тому спинимося на ньому детальніше.

 

Під кінець ХІІ ст. спочатку хаотичне суперництво князів на українських землях вилилося в певну систему, яку М. Брайчевський характеризує так: “На території Південної Русі виразно намітилася політична колізія, яка у найбільш яскравому вигляді промовляла про себе напередодні монгольської навали: виявлення в межах майбутньої України двох політичних інтеграційних центрів – західного (Галичина і Волинь) і східного (Чернігів). Ці два епіцентри впродовж кінця ХІІ – першої половини ХІІІ ст. вели між собою наполегливу боротьбу за те, щоб очолити об’єднувальні тенденції у межах усієї Південної Русі. [...] Головними речниками цих тенденцій виступали волинська і чернігівська династії князів – Романовичі і Ольговичі, що являли собою найбільш серйозних претендентів на честь фундаторів української держави” 39. Ця боротьба між південноруськими князями за Київ, а відтак за владу над усіма землями Південної Русі, і об’єднувала фактично всі південноруські землі.

 

Вперше, очевидно, ця політична спільність на Півдні Русі починає формуватися в кінці 1180-х років, коли за Київ змагалися овруцький князь Рюрик Ростиславич (із смоленських Ростиславичів) і представник чернігівських Ольговичів Святослав Всеволодович (як вважає ряд істориків, вони були у 1181–1194 рр. співправителями), а зять Рюрика Роман Мстиславич володів Волинню. Після смерті Святослава Всеволодовича в 1194 році ця система правління розпадається. Роман Мстиславич починає з Рюриком Ростиславичем змагання за Київ, у якому його союзниками знову ж спочатку виступили чернігівські Ольговичі, що пізніше перетворилися на суперників 40. Роман Мстиславич спочатку приєднує до своїх володінь Галичину, а потім встановлює контроль і над Києвом. Відомий радянський історик В. Пашуто зазначив, що галицько-волинський князь Роман Мстиславич на початку ХІІІ століття тримав “у руках величезне княжіння, що розкинулося від Дніпра до Закарпаття” 41. Після його загибелі в 1205 р. першість захопили чернігівські Ольговичі, яким у часи правління в Києві Всеволода Чермного (1210–1211 рр.) вдалося взяти в руки контроль практично над усією Південною Руссю (Київ, Переяславль, Чернігів, Новгород-Сіверський, Галич, Володимир із підвладними волостями) 42. Син і наступник Романа Мстиславича Данило Галицький теж, як відомо, на час монгольського завоювання володів Києвом. Правда, у зазначений період у політичному житті Південної Русі активну участь взяли і смоленські Ростиславичі: згадуваний Рюрик, що княжив у Києві, походив з Ростиславичів, які йому часто допомагали; а у 1220-х роках Ростиславичі Мстислав Романович та Мстислав Удатний княжили, перший у Києві, а другий у Галичі 43. Проте це, судячи з усього, не порушило процесу виокремлення Південної Русі в самостійну етнополітичну спільність. Тим більше, що в етнокультурному плані Смоленщина відрізнялася від півдня Русі – майбутньої України, становлячи єдине ціле з рештою протобілоруських земель.

 

Діяльність названих південноруських князів сформувала тут єдину мережу комунікацій (у т. ч. інформаційних), зокрема пов’язану з політичним життям, яка є обов’язковою умовою виникнення етносу (без неї неможливе усвідомлення населенням етнічної єдності) 44. У результаті, місцева протоінтелігенція усвідомлює єдність усієї Південної Русі як у політичному, так і в етнічному плані. Як свідчать літописи, у кінці ХІІ на поч. ХІІІ ст. книжники всієї Південної Русі стали вважати себе такими, що і в політичному, і в етнічному плані належать до власне Русі, якою до того для них була лише Київсько-Переяславська Руська земля (Русь у т. зв. вузькому розумінні45). Наприклад, описуючи нараду князів при підготовці до походу на монголів 1223 р., літописець називає “старійшими” в Русі галицького, чернігівського і київського князів ("Бо бъаху старъйшины в Роуской земли") тобто всіх головних земельних князів Південної Русі 46. Крім того, укладачі Галицько-Волинського літопису всіляко підкреслюють свою “руськість” 47. Як наслідок, у кінці ХІІ - на поч. ХІІІ ст. у джерелах чітко фіксується поширення з Середнього Подніпров’я на всю південноруську територію (Чернігів з округою, Галицько-Волинські землі, Закарпаття) топоніма “Русь” як власної назви й етноніма “русь” (у множині) / “русин” (в однині), - 48. (На території Росії етнонім, похідний від назви “Русь”, але вже у формі “русские”, що утворена за зовсім іншою моделлю, розповсюджується з кінця ХІІІ–XIV ст. 49. Тоді ж етнонім “русь” / “русин” поширюється і в Білорусі, але українці називали білорусів “литвою”, пізніше “литвинами”, відрізняючи їх таким чином від себе 50. До того ж етнонім “русь” / “русин” серед білорусів так до кінця міцно й не закріпився 51.)

 

Відображення процесу поширення назви “Русь” на інші південноруські землі та їх населення у джерелах відбиває стан вищого, ідеологічно формованого, рівня етнічної самосвідомості в рамках усієї Південної Русі. Причому, з кінця ХІІ – поч. ХІІІ ст. все південноруське населення, а не тільки книжники, стало усвідомлювати себе “руссю” (“русин” в однині). Про це недвозначно можна судити з того, що після політичної катастрофи, якої зазнала Південна Русь у результаті монгольської інвазії, коли її територія була поділена між сусідніми державами, вживання ендоетноніма “русь” / “русин” фіксується на різних політично роз’єднаних українських землях. Саме в домонгольський період даний етнонім міг поширитися з Середнього Подніпров’я на всіх південноруських землях і закріпитися як самоназва серед населення цих земель, оскільки після монгольського завоювання умов для цього не було. Адже якраз монгольське завоювання призвело до відриву Подніпров’я від створеної Данилом Романовичем Галицько-Волинської держави, а також до втрати Закарпаття на користь Угорщини, а Буковини спочатку на користь Угорщини, а потім Молдови. Після монгольського завоювання тенденція до об’єднання українських земель ще двічі пробивала собі дорогу попри несприятливі умови. Зокрема, після 1277 року галицько-волинські князі визнали сюзеренітет Ногая, який не підкорявся зверхності золотоординських ханів. З його допомогою Лев Данилович зміцнив Галицько-Волинське королівство, й до нього “стали горнутися і київські землі” 52. Але все зруйнувала поразка і загибель Ногая у боротьбі з ханом Токтою 1300 року. Пізніше, під 1322–1325 роками, білорусько-литовські літописи розповідають про війну литовського князя Гедиміна з коаліцією київсько-переяславсько-брянсько-волинськких князів 53. Але ці спроби об’єднання українських земель закінчилися нічим. З ІІ половини XIV ст. Галичина і Західне Поділля ввійшли до складу Польщі, а Волинь та Середньонаддніпрянсько-Лівобережні землі відійшли до Литви 54. Зруйнованою була не лише південноруська етнополітична спільність, але й існуюча на її основі мережа комунікацій. А з затуханням у Південній Русі державного життя, послабилася, а в деяких землях і зовсім зникла етнічна протоінтелігенція.

 

Найбільше відомостей про вживання етноніма “русь” / “русин” у часи після монгольського завоювання маємо з Галичини та Волині, що й не дивно, оскільки західні землі менше постраждали від завоювання, і тут продовжувалося власне державне життя у формі Галицько-Волинської держави та існували й далі осередки книжної культури. Передусім у зв’язку з цим слід назвати Галицько-Волинський літопис, укладений у 40–90-х рр. ХІІІ ст. Зокрема, в ньому зустрічаємо етнонім “русь” (роусь) стосовно Галичини під 1249, 1251, 1254, 1255, 1259 рр. і щодо Волині під 1268 та 1281 рр.55 Крім власне етноніма, в літописі дуже часто вживається цей термін як означення: "землю Рускую", "Рускои челяди", "князи Рустии", "Руская хоруговь", "Рускыи языкъ" та ін. 56 У грамоті князя Лева Даниловича 1301 р. зустрічається вираз: "землям рускимъ" 57, а в грамоті князів Андрія і Лева Тевтонському ордену 1316 р. вони титуловані як: “Dei gratia Duces totius terrae Russiae” (володарі землі Руської). У листі міської громади Володимира (Волинського) до громади німецького міста Штральзунда в торгових справах 1324 р., також написаному латиною, згадується Bertramus Ruthenus (Бертрам Русин)59. М. Грушевський, публікуючи документ, відзначив, що названий Бертрам, очевидно, етнічним русином не був. Проте це його прізвище свідчить на користь побутування в той час і етноніма “русин”. Зустрічаємо термін “Ruthenus” (русин) і в грамоті 1339 р. галицько-волинського князя Юрія-Болеслава Тройденовича, складеній, як і попередні документи, по-латині 60. В угоді литовсько-руських (волинських) князів Явнута, Кейстута, Любарта, Юрія Наримунтовича та Юрія Коріятовича з королем польським Казимиром ІІІ і мазовецькими князями 1352 р. йдеться про "русь што литвы слуаєт" , тобто руське населення підлитовської Волині, і про "русь што короля слуаєт" – руське населення земель, що відійшли до Польщі. Крім того, в цьому ж документі називаються "русин" і "руска" (русинка)61. У 1361 р. польський король Казимир ІІІ в одному зі своїх земельних пожалувань називає “Ottono de Pilcza capitano nostro Russiae”, тобто “старосту руського”, а в іншому схожому документі значиться “Iohannis de Tarnow capitanei Russiae” – “Ян Тарновський, староста руський” 62. Так само “capitaneus ... Russie” називає себе староста Андрій, який 1386 р. від імені угорського намісника в Галичині Владислава Опольського дарував шевцям Перемишля права на створення цеху 63. А в земельному пожалуванні короля польського Владислава 1399 р. говориться, що "много было при томъ добрыхъ люди полянъ" (поляків – В. Б."и руси" 64. Містять етнонім “русь” / “русин” стосовно західного регіону України і джерела XV ст., а також наступних часів65.

 

Фіксується, як у передмонгольські, так і в післямоногольські часи, етнонім “русь” / “русин” та похідні від нього і на Закарпатті 66.

Джерел зі східноукраїнських земель, які свідчать про побутування там етноніма “русь” / “русин” у період безпосередньо після монгольського завоювання, є, на жаль, дуже мало67. Але, по-перше, саме звідси, з Київсько-Переяславської, тобто власне Руської землі цей етнонім прийшов на Галицько-Волинські землі й Закарпаття. Він також перед монгольським завоюванням поширився і на Чернігів з околицею 68 (жителі більш східної Сіверщини зберегли етнонім “севрю(у)ки” 69). І є дуже малоймовірним, щоб місцеве населення раптом перестало вживати свою давню самоназву. А те, що на середньонаддніпрянсько-лівобережних землях продовжувало мешкати численне руське населення, яке пережило завоювання, на сьогодні слід вважати доведеним 70. По-друге, деякі джерела, які проливають світло на проблему, що нас цікавить, усе-таки є. Це, зокрема, пізні літописи, в основі яких лежать давні джерела, у тому числі місцеві. Один з них, Густинський літопис, послідовно вживає етнонім “русь”, а також прикметник “руський”, “руське” і т. ін. як означення, стосовно східноукраїнських земель 71. І хоч цей твір є компіляцією XVII ст., складеною на основі різних, у тому числі неукраїнських (польських, російських) джерел, але, як визначив М. Грушевський, принаймні частина записів, де вживається етнонімічний термін “русь” і похідні від нього, зроблені на підставі джерел місцевих 72. Такою ж пізньою компіляцією є і “Хроніка” Феодосія Софоновича. Але, як показали дослідження, головним джерелом першої частини твору – “Кройніки о Русі”, яка доведена до кінця ХІІІ ст., був т. з. “Золотоверхий літопис” (за назвою Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві). А саме у цій частині “Хроніки” вживається етнонім “русь” / “русин” стосовно всієї Русі, в тому числі східноукраїнських територій, у давньоруський період, включаючи час безпосередньо після монгольського завоювання 73. Ще термін "земля Рускыє" містить ”Похвала св. Феодосія”, яка входить до ”Києво-Печерського патерика”. І хоч деякі дослідники датують час написання цього твору ХІ ст. 74, М. Грушевський, солідно аргументуючи свою точку зору, доводить, що ”Похвала” була написана в 2-й половині ХІІІ ст. 75.

 

Щодо XVI–XVII ст. ми маємо достатньо джерел, які свідчать про вживання етноніма “русь” / “русин” в Центрально-Східній Україні76.

 

Етнонім “русь” / “русин” вживався як самоназва всього слов’янського населення України з кінця ХІІ – поч. ХІІІ ст. аж до XVIII ст. включно, а можливо, й довше (остання виявлена нами фіксація у джерелах зі Східно-Центральної України – 1728 р., а в фольклорних творах – 1850-ті рр. 77). Це свідчить, по-перше, що назване населення становило один етнос, а по-друге, що даний етнос зберігався як такий (звичайно, зазнаючи певних трансформацій) упродовж усього цього часу. Як регіональна самоназва українського населення західних областей України цей термін, вже у формі “русини”, побутував до 1-ї пол. XX ст., коли й був витіснений новим загальноукраїнським ендоетнонімом “українці”. Отже, етнос, який виникає на слов’янських землях Південної Русі в кінці ХІІ – на поч. ХІІІ ст., є саме українським.

 

Таким, чином, критерієм визначення завершення етногенезу українців є етнічна самосвідомість, відображена у відповідній самоназві. Поширення першого українського ендоетноніма на всі слов’янські землі Південної Русі , а отже, і формування відповідної самосвідомості, достатньо добре відображено у джерелах. Цим завершальний етап етногенезу українців відрізняється від попередніх його етапів, у дослідженні яких ми застосовували додаткові, зазначені вище критерії.

 

1 У своєму дослідженні ми беремо до уваги, по-перше, праці тільки українських дослідників, а по-друге, тільки наукові публікації, публіцистичні чи науково-популярні, що мають певне наукове значення.

 

2 Див., напр.: Дашкевич Я. Основні етапи етнічної історії української нації // Родовід. – 1991. – № 2; Дашкевич Я. Перегук віків: три погляди на минуле і сучасне України // Україна. Наука і культура. – К., 1993. – Вип. 26 – 27. – С. 48–52; Дашкевич Я. Нація і утворення Київської Русі // Матеріали до української етнології. – К., 1995. – Вип. 1 (4); Дашкевич Я.Українські землі в часи галицько-волинської державності (кінець Х – середина XIV ст.) // Пам’ять століть. – 2002. – № 4. – С. 7–8.

 

Арутюнов С. А. Народы и культуры: развитие и взаимодействие. – М., 1989. – С. 84–87. Я. Дашкевич навіть твердить про існування в Давній Русі української нації. Але етнічна спільність, що існувала в Україні у той час не виявляє ознак, властивих модерним націям (про них див.: Сміт Е. Д.Національна ідентичність. – К., 1994. – С. 18, 20, 21–24 та ін.). Якщо ж автор має на увазі утворення, типологічно подібне т. з. домодерній нації, наприклад, “шляхетській нації” Речі Посполитої, то це також має бути відповідним чином обґрунтовано.

 

4 Див., напр.: Павленко Ю. В. Етнічний розвиток Київської Русі // Генеза. – 1998. – № 1–2 (6–7); Павленко Ю. В. Теоретико-методологічні засади дослідження етногенезу східнослов’янських народів у цивілізаційному контексті // Ruthenica. – К., 2002. – Т. 1.

 

5 Детальнішу критику концепції Ю. Павленка див.: Балушок В. (Рецензія) Ruthenica. – К., 2002. – Т. 1 // Український гуманітарний огляд. – К., 2002. – Вип. 8. – С. 179–182.

 

Залізняк Л. Л. Походження українського народу. – К., 1996. – С. 57 та ін.;Залізняк Л. М. Ю. Брайчевський і походження слов’янських народів // Михайло Брайчевський. Вчений і особистість. – К., 2002. – С. 75.

 

7 Див.: Баран В. Д. Давні слов’ни. – К., 1998.

 

Сегеда С. Антропологічний склад українського народу: етногенетичний аспект. – К., 2001. – С. 105–109.

 

9 Народы Зарубежной Европы. – М., 1964. – Т. 1. – С. 63, 745–748; Народы Зарубежной Европы. – М., 1965. – Т. 2. – С. 163–166, 535–536;Арутюнов С. А. Народы и культуры. – С. 93.

 

10 Залізняк Л. М. Ю. Брайчевський і походження слов’янських народів. – С. 75.

 

11 Там само.

 

12 Про етногенез зазначених народів див.: Народы Зарубежной Европы. – М., 1964–1965. – Т. 1–2; Развитие этнического самосознания славянских народов в эпоху раннего средневековья. – М., 1982.

 

13 Докладніше див.: Балушок В. Несподіванки української етнонімії // Київська старовина. – 2002. – № 5 (347).

 

14 Залізняк Л. М. Ю. Брайчевський і походження слов’янських народів. – С. 77, 81; Походження українського народу. – С. 75. До речі, ми не ставимо під сумнів результати досліджень українських археологів, які пов’язують прабатьківщину слов’ян з територією сучасної України. Це вони роблять, ґрунтовно аргументуючи свої висновки, а крім того не твердять, що український етнос уже існував у ті далекі часи (див.: Славяне Юго-Восточной Европы в предгосударственный период. – К., 1990; Баран В. Д., Козак Д. Н., Терпиловський Р. В. Походження слов’ян. – К., 1991; Баран В. Д.Давні слов’яни.

 

15 Баран В. Давні слов’яни. – С. 163–164.

 

16 Шнирельман В. А. Националистический миф: основные характеристики (на примере этногенетических версий восточнославянских народов) // Славяноведение. – 1995. – № 3.

 

17 Див., напр.: Толочко П. П. Древняя Русь: Очерки социально-политической истории. – К., 1987. – С. 180–191; Толочко П. П. Давньоруська народність – спільна етнічна основа російського, українського і білоруського народів // Українська народність: нариси соціально-економічної і етно-політичної історії. – К., 1990. – С. 57–71; Моця О. П.Давньоруська народність // Укр. іст. журн. – 1990. – № 7; Моця О. П.Етнічний розвиток // Давня історія України. У 2 книгах. – К., 1995. – Кн. 2. – С. 147–150.

 

18 Толочко П. П. Давньоруська етнокультурна спільність у ХІ–ХІІІ ст. // Етнічна історія давньої України. – К., 2000. Критику такої позиції див.:Півторак Г. Мовна ситуація в Київській Русі та її вплив на давньоруську периферію // Мовознавство. – 1997. – № 4–5. – С. 6. Стратегія етногенетичного синтезу, який, як правило, проводиться на основі напрацювань цілого ряду наук (археології, лінгвістики, антропології, історії, фольклористики, власне етнології), передбачає використання матеріалів суміжних наукових галузей в уже попередньо обробленому, узагальненому спеціалістами цих галузей вигляді, оскільки одна людина не може бути фахівцем з усіх названих наук (див.: Клейн Л. С. Стратегия синтеза в исследованиях по этногенезу (интеграция наук и синтез источников в решении проблем этногенеза) // Сов. этнография. – 1988. – № 4).

 

19 Див.: Толочко П. Київська Русь. – К., 1996. – С. 244–255;  Давньоруська етнокультурна спільність.

 

20 Моця О. П. Київська Русь: результати та перспективи // Укр. іст. журн. – 1996. – № 4. – С. 47; Моця О. П. З ”міфів народів світу”: про час появи східнослов’янських націй // Ruthenica. – К., 2002. – Т. 1. – С. 67.

 

21 Крюков М. В. Эволюция этнического самосознания и проблема этногенеза // Расы и народы. – М., 1976. – Вып. 6; Бромлей Ю. В. Очерки теории этноса. – М., 1983. – С. 57–58; Бромлей Ю. В. К разработке понятийно-терминологических аспектов национальной проблематики // Сов. этнография. – 1989. – № 1. – С. 4–8; Арутюнов С. А. Народы и культуры. – С. 9; Заринов И. Ю. Социум – этнос – этничность – нация – национализм // Этнограф. обозрение. – 2002. – № 1.

 

22 Ісаєвич Я. Походження українців: історіографічні схеми і політика // Матеріали до української етнології. – К., 1995. – Вип. 1 (4). – С. 103, 110, 113; Ісаєвич Я. Україна давня і нова: народ, релігія, культура. – Л., 1996. – С. 23, 33, 36, 43.

 

23 Див., напр.: Сміт Е. Д. Національна ідентичність. – С. 29, 30, 32, 38, 42;Szynkiewicz S. Silva ethnikum // Konflikty etniczne. Żrodła – typy – sposoby rozstrzygania. – Warszawa, 1996. – S. 319–321.

 

24 Posern-Zieliński A. Koncepcje etniczności w amerykańskich studiach etnicznych // Lud. – 1979. – T. LXIII. – S. 3–4f; Nasseni A., Weber G. Ethnizität und Moderne. Zur ethnischen Vergesselschaftung der Siebenbürger Sachsen zwischen Tradition und Moderne // Forschungen zur Volks- und Landeskunde. – 1992. – Bd. 35. – Nr. 1–2. – S. 20–28; Чешко С. В. Человек и этничность // Этнограф. обозрение. – 1994. – № 6; Тишков В. А. О феномене этничности // Этнограф. обозрение. – 1997. – № 3. Слід зазначити, що українські етнологи, підхоплюючи ці модні теорії, нерідко демонструють дилетантизм і поверховість. Наприклад, автор однієї з публікацій еклектично поєднує такі категорії, як “етнічність”, “етнос”, “етнічна група”, виявляючи нерозуміння їх стосунків одна до одної (див.: Пономарьов А. Етнічність як наукова категорія і як реальність національного життя // Матеріали до української етнології. – К., 2002. – Вип. 2 (5)). Автор іншої публікації також оперує паралельно поняттями “етнос” і “етнічність”, ніяк не узгоджуючи їх між собою, допускає химерну плутанину етносу, етнічної групи й етнічності, некритично вживаючи останнє поняття у тій же невизначеності, що часто характерна для американських науковців (див.: Коч С. В. Етнос і етнічність у соціально-політичних трансформаційних процесах // Буковин. Іст.-етнограф. Вісн. – Чернівці., 2001. – Вип. 3. – С. 42–44). Сумнівними є і такі його висновки, як той, що “етнічність не грає визначальної ролі при створенні націй або національних держав” (Там само. – С. 43), при цьому він посилається на Е. Сміта, який, наскільки нам відомо, доводить якраз протилежне (див.: Сміт Е. Д. Національна ідентичність. – С. 20–24, 48–51, 76, 86). Найбільшим “шедевром” теоретичної думки шановного аборигенного теоретика нам видається його визначення етносу, яке він винаходить заново, оскільки існуючі його не задовольняють: “Етнос є природною, біологічною, неформалізованою спільнотою, що формується лише за умов повного збігу з державою або з мовними спільностями; не має соціально-політичних або економічних структур, виникнення яких означає дію процесу його націєзації” (Коч С. В. Етнос і етнічність. – С. 43). Коментарі тут, як кажуть, зайві.

 

25 Про етнічну групу, а також критику позиції прибічників концепцій етнічності у даному питанні див: Заринов И. Ю. Социум – этнос – этничность...

 

26 Бромлей Ю. В. Еще раз о многообразии этничности // Расы и народы. – М., 1989. – Вып. 19; Арутюнов С. А. Фантом безэтничности // Расы и народы. – М., 1989. – Вып. 19. Хоч автори й не проводять стадіальної прив’язки наведених прикладів, проте, без сумніву, вони стосуються саме типологічно домодерних етносів.

 

27 Не стоячи на позиціях концепцій етнічності, вважаємо, що їх прихильники праві, підкреслюючи значення етнічної самосвідомості та наголошуючи на великій ролі етнічних еліт у її творенні (“конструюванні”). Інша річ, що вони цю роль переоцінюють, а також не враховують, що “сконструювати” в етнічному житті можна лише те, що вже підготовлене самим життям, та й конструюється верхній рівень самосвідомості лише на основі нижнього її рівня (див.: Обсуждение доклада В. Тишкова “О феномене этничности” (виступ Л. Дробижевої) // Этнограф. обозрение. – 1998. – № 1; Заринов И. Ю. Социум – этнос – этничность... – С. 19;Балушок В. Етнічне й національне: динаміка взаємодії // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 1999. – № 1. – С. 105).

 

28 Про латентну форму етнічної самосвідомості див.: Бромлей Ю. В. Еще раз о многообразии этничности. – С. 27–28; Арутюнов С. А. Фантом безэтничности. – С. 22–23; про етнічне несвідоме і підсвідоме див.:Рыбаков С. Е. К вопросу о понятии “этнос”: филисофско-антропологический аспект // Этнограф. обозрение. – 1998. – № 6. – С. 8.

 

29 Szynkiewicz S. Silva ethnikum. – S. 321.

30 Марков Г. Е. Этническая таксономия и исторический процесс // Расы и народы. – 1988. – Вып. 18. – С. 46–47.

 

31 Див.: Чаквин И. В., Терешкович П. В. Из истории становления национального самосознания белорусов (XIV – начало ХХ в.) // Сов. этнография. – 1990. – № 6. В українців також був період відсутності єдиного етноніма, причому недавно, але викликано це було зовсім іншими причинами. Зокрема, в ХІХ – на поч. ХХ ст., після руйнування в підросійській Україні дією офіційної Москви колишнього загальноукраїнського етноніма “русь” / “русин”, “русини”, новий загальноукраїнський ендоетнонім “українці” ще не утвердився. І українці, досить чітко усвідомлюючи єдність всіх своїх локальних груп і відмінність їх від сусідніх етносів, називалися в різних частинах України різними локальними назвами – “русинами”, “степовиками”, “гетьманцями”, “польщаками”, “українцями” та ін. У той же час для сусідніх етносів, наприклад росіян чи поляків, українці виступали єдиним народом, недарма росіяни називали їх усіх “хохлами”, а поляки “русинами” (Балушок В.Несподіванки української етнонімії. – С. 31–33). До речі, зміна самоназвинародом при збереженні тієї самої етнічності є досить рідкісним феноменом, а не масовим явищем, як це, наприклад, можна прочитати в публікаціях Л. Залізняка. З близьких до українців народів нам відома зміна ендоетноніма лише у словаків, які, очевидно, раніше звалися “словенами” (див.: Развитие этнического самосознания славянских народов в эпоху зрелого феодализма. – М., 1989. – С. 233, 253).

 

32 Обґрунтування положення про адаптивну природу етнічного див.:Арутюнов С. А. Адаптивное значение культурного полиморфизма // Этнограф. обозрение. – 1993. – № 4.

 

33 Балушок В. Концепція етногенетичних ніш і її значення для вивчення походження народів світу // Народна творчість та етнографія. – 2003. – № 1–2.

 

34 Балушок В. Формування об’єктивної основи для етногенезу українців // Там само. – 2000. – № 1; Балушок В. До визначення поняття й терміна “українська етногенетична й етнічна ніша” // Проблеми українського термінологічного словникарства в мистецтвознавстві й етнології: Науковий зб. пам’яті М. Трохименка. – К., 2002. – Т. 1 (в останній праці помилково замість терміна “етнічне” вживається термін “етнічність”). У цих публікаціях ми проводили південний кордон української етногенетичної ніші північним узбережжям Чорного й Азовського морів, а східний – межею поширення чорноземів. Пізніше ми уточнили, що суто степові райони півдня і сходу України до складу української етногенетичної ніші не входили, становлячи її південний і східний рубежі. Вони ввійшли до складу української етнічної ніші вже після утворення українського етносу (див.: Балушок В. Роль Степу в етнокультурній та етнічній історії українців // Матеріали до української етнології. – К., 2003. – Вип. 3 (6). – С. 25).

 

35 Балушок В. Етногенез українців // Народна творчість та етнографія. – 2002. – № 1–2.

 

36 Узагальнено в кн.: Баран В. Д. Давні слов’яни; Баран В., Баран Я.Походження українського народу. – К., 2002.

 

37 Балушок В. Етноцентризм полян в “Повісті временних літ” і проблема витоків етнічної самосвідомості українців // Наукові записки: Зб. праць молодих вчених та аспірантів. – К., 1999. – Т. 3; Балушок В. Про перші прояви української етнічної самосвідомості // Традиційне й особистісне в мистецтві: Колективне дослідження за матеріалами IV Гончарівських читань. – К., 2002.

 

38 Балушок В. Етнічна ситуація на слов’янських землях України в епоху Київської Русі // Народна творчість та етнографія (у друку).

 

39 Брайчевський М. Ю. Походження Русі. – К., 1968. – С. 192.

 

40 Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1992. – Т. ІІ. – С. 200–215;Головко О. Б. Князь Роман Мстиславич та його доба. – К., 2001. – С. 125–135,148.

 

41 Пашуто В. Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. – [б. м.], 1950. – С. 191; див. також: Толочко П. П. Київська Русь. К., 1996. – С. 133;Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. ІІ. – С. 222, 223, 228, 246;Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1993. – Т. 3. – С. 8, 9;Войтович Л. Удільні князівства Рюриковичів і Гедиміновичів ХІІ–ХVI ст. – Л., 1996. – С. 30; Головко О. Б. Князь Роман Мстиславич та його доба. – С. 211. До речі, твердження О. Толочка про те, що Роман Мстиславич був посереднім князем, а його слава є всього-на-всього новітнім міфом, витвореним дослідниками (Толочко А. Принимал ли Роман Мстиславич посольство папы Иннокентия ІІІ в 1204 г.? // Ruthenica. – К., 2003. – Т. ІІ. – С. 201–204), видається нам зовсім непереконливим, як і далеко не достатньою для такого відповідального висновку є його аргументація. Взагалі ж для О. Толочка характерна тенденція до занадто великого критицизму в оцінці історичних подій і діячів минулого, а також нав’язливе бажання скидати з п’єдесталів, як нині сущі наукові авторитети, так і тих істориків, які вже відійшли у вічність. При цьому цікаво, що наш аборигенний борець за чистоту науки в переважній більшості скеровує свою всезнищуючу критику саме на історію й істориків України, бо, судячи з усього, панічно боїться потрапити до кола “українських націоналістів”. А оскільки, як довів один з колишніх класиків, “жити в суспільстві і бути вільним від суспільства не можна”, така позиція, на нашу думку, об’єктивно штовхає його в бік протилежний, зокрема до націоналістів антиукраїнських. Тому, визнаючи частину критичних положень О. Толочка правильними (в тому числі, можливо, щодо створення В. Татищевим приписуваної Роману Мстиславичу системи “доброго порядку” в Русі), все ж хочемо застерегти читача, що далеко не все у його критичних побудовах варте уваги і що крім “чистої науки” ідеологія в них також присутня.

 

42 Толочко П. П. Древняя Русь. – С. 156–157; Коваленко В. Політичне становище південноруських земель в ХІІ–ХІІІ ст. // Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до XVIII ст.). – К., 2002. – Вип. 2. – С. 90–92.

 

43 Толочко П. П. Древняя Русь. – С. 157; Войтович Л. Удільні князівства... – С. 79; Коваленко В. Політичне становище південноруських земель в ХІІ–ХІІІ ст. – С. 92–93.

 

44 Арутюнов С. А. Народы и культуры. – С. 17–40; Szynkiewicz S. Silva ethnikum. – S. 320.

 

45 Див.: Насонов А. Н. “Русская земля” и образование территории Древнерусского государства. – М., 1951.

 

46 Полное собрание русских летописей. – Т. 2. Ипатьевская летопись. – С.-Пб., 1908 (далі – ПСРЛ. 2). – Стб. 740–741.

 

47 Грушевський М. Історія України-Руси.. – Т. ІІ. – С. 483–484.

 

48 Процес поширення назви “Русь” на різні території й населення Давньої Русі і відображення його в джерелах детально аналізує А. Генсьорський у працях, що вийшли друком ще у 1950–1960-х роках, проте чомусь залишаються поза увагою дослідників (див.: Генсьорський А. І. Галицько-Волинський літопис (процес складання; редакції і редактори). – К., 1958. – С. 86–90; Генсьорський А. І. Термін “Русь” (та похідні) у Древній Русі і в період формування східнослов’янських народностей і націй // Дослідження і матеріали з української мови. – К., 1962. – Т. V).

 

49 Генсьорський А. І. Термін “Русь” (та похідні)... – С. 22–25.

 

50 Словник староукраїнської мови XIV–XV cт. – К., 1977. – Т. 1. – С. 549;Чаквін І. У. Русіны // Этнаграфія Бєларусі: Энцыклапедыя. – Мінск, 1989. – С. 434; Чаквін І. У. Літвіны, Ліцвіны // Там само. – С. 291.

 

51 Чаквин И. В., Терешкович П. В. Из истории становления национального самосознания белорусов. – С. 44, 51–52 (прим. 9).

 

52 Войтович Л. Удільні князівства... – С. 159; див. також: Греков И. Б. О характере ордынско-русских отношений второй половины XIII–XIV в. // Древности славян и Руси. – Москва, 1988.

 

53 Полное собрание русских летописей. – Т. 32. Белорусско-литовские летописи. – М., 1975. – С. 37–38. Білорусько-литовські літописи в своїх початкових частинах містять багато легендарних відомостей, проте існування названої коаліції, як і війна з нею Гедиміна, визнаються істориками за реальні події (див.: Войтович Л. Удільні князівства... – С. 159).

 

54 Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1993. – Т. ІІІ – IV; Яковенко Н. М. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. – К., 1997. – С. 66–77.

 

55 ПСРЛ. 2. – Стб. 802, 803–804, 810, 825–826, 843, 867, 885;Генсьорський А. І. Галицько-Волинський літопис... – С. 88;Термін “Русь” (та похідні)... – С. 21.

 

56 ПСРЛ. 2. – Стб. 796, 809, 812, 814, 825–826, 831, 843, 851, 872, 888, 905 та ін.; Генсьорський А. І. Термін “Русь” (та похідні)... – С. 21

57 Грамоти ХІV ст. / Упоряд., вступ. ст., комент. і словники-покажчики М. М. Пещак. – К., 1974. – С. 13 (№ 4).

 

58 Іванов. Картка з історії Волині на початку XIV віку // Записки Наукового товариства ім. Шевченка (далі – Записки НТШ). – Л., 1893. – Т. ІІ. – С. 121.

 

59 Грушевський М. Лист Володимирської громади з 1324 р. (факсимілє листу й печатки) // Записки НТШ. – Л., 1906. – Т. LXXI. – С. 6–7.

 

60 Іванов. Картка з історії Волині... – С. 144.

 

61 Грамоти XIV ст. – С. 29 (№ 14)

 

62 Матеріали до історії суспільно-політичних і економічних відносин західньої України, подає М. Грушевський, серія перша (1361–1530). – Ч. 1–43 // Записки НТШ. – Львів, 1905. – Т. LXIII. – С. 2, 6.

 

63 Akta grodzkie i ziemskie z czasow Rzeczypospolitei Polskiej z archiwum tak zwanego bernardińskigo we Lwowe w skutek fundacyi sp. Alexandra hr. Stadnickiego. – Lwów, 1876. – T. 6. – S. 1 (№ 1).

 

64 Грамоти XIV ст. – С. 143 (№ 79).

 

65 Див., напр.: Соціальна боротьба в місті Львові. Зб. документів / Упоряд. А. Л. Грицеляк, А. М. Охрим, Х. А. Панек, П. І. Фостик-Захарчишина. – Львів, 1961. – С. 19, 20, 22–25, 27, 29, 33, 40, 67, 71, 72, 88, 89 та ін.; Akta grodzkie i ziemskie... –  S. 140 (№ 96); Капраль М. Між двома уніями: правові конфлікти української громади та магістрату у Львові в другій половині XVI ст. // Київська старовина. – 2002. – № 1 (343). – С. 59, прим. 7.

 

66 Див.: Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. ІІ. – С. 488;Генсьорський А. І. До походження закарпатських русинів // Український історичний журнал. – 1968. – № 10. – С. 77–78 і наст.; Чучка П. П. Історія етноніма русин та його споріднених // Ономастика України першого тисячоліття нашої ери. – К., 1992. – С. 38.

 

67 Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. IV. – С. 73.

 

68 Генсьорський А. І. Термін “Русь” (та похідні)... – С. 18, 20, 21.

 

69 Русина О. Сіверська земля у складі Великого князівства Литовського. – К., 1998. – С. 41.

 

70 Грушевський М. Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця XIV сторіччя. – К., 1991. – С. 440–441; Грушевський М. Історія Руси-України. – Т. IV. – С. 73–85. Щодо цього О. Русина зазначає, що “уявлення про масову міграцію (зі Східної України – В. Б.) не мають під собою вагомих джерельних підстав” (Русина О. Сіверська земля... – С. 140). В Києві навіть продовжувала існувати князівська влада (а в князів, звичайно, були піддані) (див.: Войтович Л. Удільні князівства... – С. 158 і далі).

 

71 Густинская летопись // Полное собрание русских летописей, издаваемое по высочайшему позволению Археографическою комиссиею. – С.Пб., 1843. – Т. 2. – С. 236, 240, 242, 247, 250, 257, 280, 293, 303, 317, 319, 345, 348, 360, 361, 367, 369, 371, 372.

 

72 Грушевський М. Нарис історії Київської землі... – С. 490–491;Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. IV. – С. 73.

 

73 Софонович. Ф. Хроніка з літописців стародавніх / Підгот. тексту до друку, передмова, комент. Ю. А. Мицика, В. М. Кравченка. – К., 1992. – С. 56–167. Про джерела написання “Хроніки” див. с. 21–29.

 

74 Про різні погляди з цього питання див.: Росовецький С. К. Примітки //Грушевський М. Історія української літератури. – К., 1993. – Т. ІІІ. – С. 276–277.

 

75 Грушевський М. Історія української літератури. – К., 1993. – Т. ІІІ. – C. 239–241.

 

76 Див., напр.: Жерела до історії України-Руси. – Львів, 1908. – Т. VIII. – С. 25, 119, 158; Памятники, изданные Киевскою комиссиею для разбора древних актов. – К., 1898. – Т. 1. –  С. 224, 226, 254, 328, 332, 333.

 

77 Балушок В. Несподіванки української етнонімії. – С. 29.



Создан 03 ноя 2015