Яременко В. Якою ж мовою розмовляли київські князі?

 
 

Яременко В. Якою ж мовою розмовляли київські князі?




Не так давно на повному серйозні переконувала своїх читачів (а це – вчителі, студенти-філологи, учні) у статті «Про Альошу Поповича,Іллю Муромця та Кожум’яку»,що  «повість временних літ» Нестора «стародавній російський літопис», що в часи Київської Русі «в імені Олександр…була зменшувальна форма «Альоша», що слово «мур» «у стародавній російській мові означало «земля, камінь, стіна». А «муром»- «фортеця» .І нарешті-сентенція,що звучить анекдотично навіть для школяра:стали на  їхньому шляху біля тієї ж річки Трубіж російські війська, очолювані Володимиром Святославовичем».

 

Можна було б ці перли проігнорувати, коли б все це не мало спроб дати  під нього наукове підґрунтя. Зрозуміла річ школяр знає. Що в  XI ст. Росії не було, то й російського літопису не могло бути, що тлумачний «Словарь древнерусского языка» імені Альоша не фіксує . Це форма, вжита в билинах, які збереглися в пізнішій російській мовній одежі, а в українській традиції він зветься олексій Попович.Слово «мур»-це не тільки питоме слово давньоруської мови, а й сучасне українське слово, яке нікому не треба пояснювати. Місто Муром ніякого відношення до «муру» не має, а пов’язується з найменуванням одного із фінських племен- муроми,племени, підкореного Києвом,яке після татаро-монгольської навали і занепаду Києва у 1392 р. перейшло під владу Москви.

 

Твердження, що Володимир святий водив із Києва на Трубіж «російські війська» у сьогоденній Україні ні в кого протесту не викликало, а почуте на еміграції визначення національності Володимира святого як української зустріло не кулуарне заперечення ,а розтиражоване в 30 млн. примірників  зневажливе «лубочное невежество»Тут треба спокійно розібратися,хоча всі питання з’ясовані науково ще Михайлом Максимовичем. Тільки його висновки не спопуляризовані,бо суперечили панівним ідеологічним настановам.

 

Цікаво: жителі давньої Еллади- елліни не були греками в сучасному розумінні?Здається,тих, котрі б сумнівалися в цьому, немає. А от чи були полянські князі українцями, а чи бодай, українськими-про це і подумать страшно: один назве тебе невігласом, другий-націоналістом, третім ворогом свого таки народучи сепаристом.

 

Легенди про єдину давньоруську народність не витримує наукової перевірки. Київська і Переяславська земля вже в XII ст. іменуються Україною. Підкорені Руссю-Україною північні племена логічно об’єднуються і спрямовують свої зусилля на визволення з-під влади Києва.

 

Кожен неупереджений історик скаже, та це й було вже сказано вченими, що історія Київської  Русі є історією Русі-України, і це довів не один Михайло Грушевський.

 

А яка ж була мова в найдавнішій українській державі?Невже українська?невіглас скаже: «Цього не може бути, бо цього не могло бути ніколи» . Така вже в нього логіка й аргументація. А в нас – пам’ятки, котрі,зрозуміло. Також оголошені не українськими, а приналежністю іншого народу,столиця якого начебто колись була в Києві…

 

У некролозі, написаному Михайлом Драгомановим на смерть Михайла Максимовича і опублікованому 1873 року у «Веснике Европы»,було відзначено як найвидатнішу заслугу не тільки культурно-наукового, а й політичного значення те. Що М.Максимович науково довів6 мова селян Київщини XIX ст. є мовою київських князів. Сиріч,всі київські князі розмовляли-таки по-українськи .А якою мовою писали?Життя якого народу описували київські книжники?

 

Книжна мова Київської Русі – мова старослов’янська(староболгарська) або. Як її ще називають, церковнослов’янська. Мертва мова. Нею не розмовляли, а тільки писали. Якщо лексики церковнослов’янської мови не вистачало або книжник XI-XII ст. просто її не знав, то позичав слова з тієї мови, якою розмовляв, або яку ще знав, окрім своєї. Літописці послідовно називали представників різних народів, мови яких не розуміли, німцями. «Німцями» для літописця могли бути і англійці, і французи, й іспанці, і таки власне німці. «Руське слово» – це все-таки не російське слово. Перекладаючи «Повість врем’яних літ», я не завважив у тексті жодного власне російського слова, а українські плинуть суцільним потоком, змішуючись з переважаючо кількісним масивом церковнослов’янської лексики . Та й звідки було в київському, власне полянському, руському, що рівнозначно поняттю «українському», їм взятися. Російська книжність ще й не починала формуватися. Всі північні князівства були залежні від Києва і користалися з його культурного життя. Всі найвидатніші пам’ятки давньоруської книжності несуть у собі сліди жвавого українського мовлення: вживання імен відповідає українській традиції(Володимир, Костянтин, Ларион,Олександр,Івга замість Єви і т.д.), граматичні закінчення зберігають особливості і в сучасному мовленні,інтонаційний фонду «Повісті врем’яних літ», у «Слово о полку Ігоревім» – питомо український. На це все вказують десятки вчених. Навіть В.Г. Бєлінський,якого в симпатіях до української літератури важко навіть запідозрити, з приводу «Слово о полку Ігоревім» писав:

 

«Слово про похід Ігоря» дуже яскраво виявляє своє південне походження. Граціозні форми його мови нагадують сучасне наріччя України, особливо  багатством гортанних звуків і закінчень на букву «ь» в дієсловах теперішнього часу третьої особи множини. Але це найбільше промовляє на користь українського походження . «Слово»,- це спосіб життя-буття народу. Все це, повторюємо, дихає Південною Руссю, де і зараз ще так багато благородного і людяного в сімейному побуті, на взаємини статей ґрунтуються на любові, де жінка користується повнотою всіх своїх прав. І все це діаметрально протилежне тому,що існує в Північній Русі, де стосунки дикі і брутальні, жінка зведена до своєрідної хатньої тварини, а любов подружжя-поняття чудернацьке. Порівняйте побут українських селян з побутом російських селян, міщан, купців і , зокрема, інших верств, і ви переконаєтесь отак, як і ми,що «Слово о полку Ігоревім » є південного походження»(В.Г.Бєлінський, ПЗТ, т. V- М.,1954,с.-348-349).

 

Російський учений-мовознавець Булаєв звернув увагу, що українська мова різниться від російської «незалежність своїх етимологічних форм у деклінаціях (відхиленнях – В.Я.)і кон’югаціях (з’єднаннях, відмінюванні -В.Я.) форм,давніших від форм великоруської мови» Маємо в руках недавно виявлену працю польського лінгвіста-поліглота Михайла Красуського, який займався порівняльним мовознавством і в 70-х роках XIX століття викладав в Одеському університеті. Коли з’явився т. зв. Емський указ 1876 р. про заборону українства взагалі, української мови зокрема. Він видав в Одесі в 1880 р. брошуру під титулом «Древности малороссийского языка». Яку починав так:

 

«Займаючись тривалий час порівнянням арійських мов. Я прийшов до переконання. Що українська мовне тільки старіша усіх слов’янських. Не виключаючи так званої  старослов’янської , а й санскритської, грецької. Латинської та інших арійських .І в той же час українська мова не має до цього часу пристойного словника!Ця обставина і перешкодила нашим і чужоземним філологам відкрити справжнє джерело мов. До того ж останнім часом чужоземні філологи почали переконуватися, що колискою арійських племен не була Середня Азія. А так звана Сарматська рівнина або Слов’янська, на якій до цього часу живуть українці і похідні від них колоністи на півночі, або новгородці і взагалі великороси. Відомо,що новгородське наріччя найближче стоїть до української мови.

 

Взагалі визнаю, що цивілізація сильно впливає на псування і зміну форм корінної мови. Через це французи та італійці уже не розуміють датинської мови,а німці не розуміють готської. Таким чином і стародавня індійська цивілізація із первісної мови витворила санскритську, яка вже взагалі не вживається (як раніше) матір’ю всіх арійських,мов. А оскільки культура мало вплинула на українську мову, то й не дивно,що вона збереглася краще за інші».

 

Отже, давність української мови засвідчена численними вченими неукраїнського походження на основі наукових аргументів порівняльного мовознавства. Та щоб відшукати  мову українських князів, для цього досить бути кваліфікованим читачем, а то й просто логічно мислячою людиною. Наведемо зразки мови київських князів:

 

Мова княгині Ольги:

 

«Люба ми есть рѣчь ваша, уже мнѣ своегокнязя не красити;но хощю вы почтити на утьрѣя пред людми своими , а нынь идите в людью свою, и лязьте в людьи величающеся, азъ утро по вы, вы же речете:не едем ни на конехъ, ни пеши идемъ…»

 

Російський переклад:

 

«Любезна мне речь ваша,- мужа моего мне уже не воскресить, но хочу воздать вам завтра честь перед людьми своими, ныне же идите к своей ладье и ложитесь в ладью, величаясь, а утром я пошлю за вами, а вы говорите: «Не едем на конях, не пеши не пойдем…»

 

Українське прочитання:

 

«Люба мі єсть річ ваша, уже мні свойого князя не крисити (воскресити), но хочу ви почтити на нутрія перед людьми своїмми, а нині ідіте в людью свою, і пошлю по ви, ви же речете: «Не їдем ні на крніх, ні пішо (не) ідем».

 

Князь Володимир(Святий) і Нестор:

 

«Аще кде престанеть вы, то отрѣвайте его оть берега, доньдеже пороги пройдеть тогда охабитеся его»Они же повѣленнре створиша.Яко пустиша и пройде сквозѣ порогы,извѣрте и вѣтръ на рѣнь, иже и до сего дни словеть Перуна рѣнь. Посем же Володимир посла послы своя по всему граду, глаголя: «Аще не обрящеться кто завтра на рѣцѣ, бога тли, убог или нищ, или работень. Противник мнъ да будеть».

 

Російський переклад:

 

«Если престанет где к берегу, отпихивайте его. А когда пройдет пороги, тогда только оставьте его». Они же исполнили,то им было приказано. И корда пустили Перуна и прошел оно пороги . выбросило его ветром  на отмель, и оттого прослало место по Перунья отмель, как зовется она и до сих пор.Затем послал Владимир по всему городу сказать : «Если не придет кто завтра на рек- будь то богатый, или бедный, или нищий, или раб,-будет мне врагом».

 

На жаль,ми сьогодні не маємо жодної наукової праці з питань історичної орфоепії . Це дає необмежений простір для русифікації старослов’янського тексту і україномовних вкраплень у текст. Наведений зразок мови князя Володимира і літописця Нестора академік Д.С.Лихачов перекладає із двох мов – старослов’янської і української, і там, де перекладається з української, припускається помилки. Укажемо лише на питомо українські слова «охабитися», «рінь». Рінь не «отмель», а, за словником Б. Грінченка, «крупный песок,гравій». Нам  же,українцям, доводиться перекладати лише старослов’янську лексику,навіть можемо без змін залишати більшість граматичних форм, які є українськими: «то одривайте його од берега», «пороги пойдете» (Лихачов уже мусить писати «пойдет»),  «охабитисчя його», «і до сьогодні(сего дни)…Перунова рінь» (себто Перунове каміння, чи Перунів берег, але аж ніяк не «отмель»- мілина), «на ріці». Ні. Все-таки князь Володимир і Нестор розмовляли в побуті українською мовою, принаймні знали її ліпше, аніж деякі сучасні  перекладачі російською. Вчитаймося в текст найдавнішого літопису: «літо ціле», «велми», «на коні», « межи собою», «сього же дітища виволокоша риболови (не рыбаки-В.Я.) в неводі», «переїха в лодьї чрес Дніпр», «ілі гусіницею», «і шия желізна вия твоя»,»пшениці», «умре тут», «ні ким», «стерся віхтем». «водою студеною», «сидить на бездні», «на порозі», «мало не весь город», «стояло сонце в колі, а поза колом ще два сонця», «написав на стрілі», «і строяна баня кам’яне», «двори ваші пусті будуть, яко ви злі єсте і лукаві», «2 се бо єсть бо батіг»…

 

Такий ряд можна виписувати із «Повісті врем’яних літ» до нескінченності. Це не є переклад, а дослівний оригінальний текст Нестора, в якому ми прочитуємо лише «ъ» та «і»,рідше «и», а не «є»(«е»), як це роблять перекладачі російською мовою . Маємо справу зі зразками найдавнішої української фразеології і української вимови, граматичних форм, властивих для житового народного мовлення. Українська ж лексика у літописі ллється суцільним барвистим потоком: жито (а не «рожь»), сочевиця, колодязь, рінь, зоря, зоріти,віно,посаг, подружжя, преставитися, могила, умерти, величатися, лукавий, вабити,  сварити, приязнь, туга,сором, свита, сіни, печера, вежа,голубник, стріха, монастир, орати, рало, рілля,знемагати, володіти, наймит, уряд, заплатити, мито, митник, повість, перекладати і так далі.

 

Мова «Слово о полку Ігоревім» – це українська книжна (літературна) мова «Повісті врем’яних літ» за Іпатіївським списком, і, зрозуміла річ, має кілька шарів: 1)старослов’янський, чи староболгарський, 2)давньоукраїнський, себто шар літературної живої мови XII ст..; 3)український, місцевий і 4) чужомовний. Нас сьогодні цікавить українська мова в цьому дивовижному шедеврі української літератури  XII ст.

 

Особливості української вимови : кричать, рыскаше (ствердіння «р»), дівицю, конець, половецькую (м’яке «ц»), красною дівицею (старе ъ- «и»,»і»), Ярославнын глас (нахил и до ы);нощь-ночь (замість «щ» уже трапляється «ч»);погыбашеть,многы,великый,Кыєву,похытим, хытру ()після г, н, х вперто тримається характерне для української орфоепії «ы»,)свисну (спрощення українського  характеру, замість «свистну») і т.д.

 

Лексика «Слова» живе ще й сьогодні в українській мові, особливо в говорах і народнопоетичних творах: алюбо (любо)-альбо, болонь-оболонь, вельми, вергати, година, галич, дебра, дерзкий, дружина, дунай-вода, жалощі, заскреготати,зегзуля-зозуля, зоря, іскусити, мужаймося, мутний, на ніче- на ніщо, напасть, ниче, пола, порох, пасти-стерегти, потяти, притре пати, притьмити, ярий, яруга тощо.трапляють слова, що сьогодні відомі переважно  в західноукраїнському мовленні: а-і, альбо-алюбо, вергати, горі, затворити, красний, ми (мені), м’я, на ніче, потрутити, розкудити, трутити.

 

Якщо взяли на віру останню гіпотезу про автора «слово о полку Ігоревім». С.Пушика і Л.Махновця , що воно належить перу галицького князя Володимира, сина Ярослава Осмомисла, то наведені  приклади переконливо свідчать, що й цей князь розмовляв українською мовою, як і всі київські князі до нього.

 

Було б святотатством думати, що князь Володимир Великий, наш рівно апостольський князь, не розмовляв українською мовою. На щастя, Київ тоді ще не був русифікований, і російська мова чулася хіба з уст невільників, привезених з північних земель Київської Русі.

 

Стоїмо на незаперечності висновку М. Максимовича і М. Драгоманова: «Всякий, хто знає історію південно-західної русі та її стан, -надіємося. Порозуміє без дальших слів, яке величезне практичне, державне значення має думка. Що мова, чуття «хлопа» з південно-західної Русі – прості потомки мови. Поезії, чуття князів старокиївської Землі».(Драгоманов, Розвідки.., т. 1//Львів, 1844, с.60)

 

Коли врешті буде написана історія національної української педагогіки, освіти, коли ми відтворимо ряди українських просвітителів. То першим у ньому стоятиме Володимир Великий, від якого починається шкільна освіта на українській землі, з вуст якого звучало державне українське слово. Гадаємо, що й ім’я Володимира Святого було не випадково присвоєне Київському університеті.

Василь ЯРЕМЕНКО,

кандидат філологічних наук.

 

 

Яременко В. Якою ж мовою розмовляли київські князі? // Наука і суспільство. – 1991. – № 2. – С. 14 – 17.



Создан 25 янв 2018